Ранок

— художня інтерпритація реальних подій.

Він сидів і палив на балконі.

Це стало безумовним рефлексом (по суті, умовним набутим) — прокинутися, подумати про декілька речей, згадати про справи, які ще необхідно сьогодні зробити, піти на кухню і увімкнути чайник, вмитися і піти на балкон, щоб викурити одну-дві. Він розминав шию. Досі болить.

Мати помітила, що він усе більше п'є не чай, а каву. Одного разу, вона побачила, як він, відпивши трохи її кави, ледь помітно чи то посміхнувся, чи то скривився. А на її запитання: «Щось не так?», відповів: «Та ні, все так, чого ти? Просто… Смак не той. Звичайний…». І посміхнувся.

Та зараз він сидів із чашкою міцного чаю — краще вже чай, в такому разі.
Телефон у кімнаті лень чутно щось програв. Ні, не дзвінок. Тим паче, не Кортні.

«Мабуть, пошта».

Йому не до цього.

Насичений день трохи звільнився. Але вчитися усеодно треба. А йому в голову лізли усілякі плани, розвитки подій, думки. Іноді, навіть, рядки.

«Не можна нічого планувати», — він намагався відігнати від себе все це. Даремно, насправді.

І раптом він, озирнувшись на телефон, зрозумів. І посміхнувся. Спонтанна думка не в тему.

Недопалок полетів униз, а він пішов у свою кімнату, відкрив ноутбук. Через декілька хвилин пошуків, він засміявся.

Саме це він хотів сказати. Саме це він повинен був сказати. Він сам не знав, що і так знав відповідь; не міг її сказати, та знав. Хотів сказати, але боявся — бо то прада; це й так було помітно. І лише зараз він зрозумів, що відповіль була би правильною. Бо це не зовсім його сценарій.

Закрив ноутбук, узяв ще одну.

Знову балкон, знову дощ, знову думки.

Наступного разу — …